Как связаны Харьков, Джон Смит и кофе

На днях побував (уже далеко не вперше, але цього разу фото вийшло гарне) у цікавому місці, у Харкові. Місце пов’язане не тільки з історією, визначними персонами, а трошки і з кавою.

Це відоме Донецьке городище, над річкою Уди. Красивезне місце, де в наші часи деякі «продвинуті в історії» випускники шкіл зустрічають схід сонця перед «відльотом у велике життя». Наприклад, випускники сусіднього до кав'ярні Kofein Університетського Ліцею.
Історія небезпідставно стверджує, що це те саме місце, де колись бував навіть князь Ігор, відомий герой «Слова о полку Ігоревім». А ще я недавно дізнався, що трохи (років через 400-500) пізніше за Ігоря - там побував такий собі Джон Сміт. Я вже писав про нього в одному з попередніх «репортажів» про каву Кенії.  Це той самий Джон Сміт,  котрий вважається основоположником американської (США) літератури. Треба б звозити туди одного мого знайомого американського письменника. Але це може потім. А зараз – ось він, цей Джон:

Саме він описав знамениту історію про Покахонтас і саме в його книжках згадується про першого українця, котрий приїхав до Америки, Івана Богдана, з Коломиї. Але до зустрічі з Покахонтас та з Іваном Богданом   життя Джона Сміта було не менш цікавим. Десь близько 1600 року, коли йому було 20 років Джон найнявся до австрійської армії, воювати проти турок. Воював він мабуть непогано, бо за два роки вже був у чині капітана і керував відповідним цьому званню підрозділом. Але під час боїв у Валахії (тобто у Молдавії) його пораненого турки захопили в полон і продали в рабство. З трьома пораненнями Сміта мабуть оцінили не надто дорого, у всякому разі, він зауважує, що продавали його разом з іще багатьма полоненими на базарі, мов тварину, та ще й примушували боротися з іншими рабами, щоб зрозуміти, хто з них настільки сильний. Потім покупці скували свої «покупки» нашийниками і цепами по 20 чоловік, щоб вони дорогою не розбіглися і  в таких ланцюгах Сміт дійшов з Молдавії до Стамбула. Там турок вирішив, що в Стамбулі йому цей раб не надто потрібен і подарував його своїй  нареченій, чи наложниці, котра жила в Криму. Тій ніби то Джон був потрібен і подобався, але щоб не злити ревнивого турка – вона подарувала його брату (якого звали Тимур), котрий жив десь поблизу Азову, на Дону. Це було у 1603 році. На Тимуровій «фазенді» Джона поголили та закували  у залізний нашийник з позначеним ім’ям господаря і приставили до роботи - жати, молотити в і т.д.  Крім нього, там працювало ще багато християнських рабів, за якими наглядало близько ста охоронців, маврів, татар та турків, для котрих Сміт був найжалюгіднішим з поміж рабів, живучи там, за його словами, гірше за собаку. Ще Джон описує спосіб життя навколишніх татар-ногайців. Вони живуть у повстяних наметах, які перевозять на візках, шириною метрів у п’ять. Живуть вони ордами, десь по сто сімей і кочують по рівнинах, переганяючи перед собою величезні стада чорних овець, верблюдів та коней.
Із самого початку Сміт обговорював з іншими рабами, як звідти втекти. Але як оцінювали вони,  така велика охорона і татарські орди навколо робили перспективи втечі нереальними. Та все ж самому Сміту пощастило. Якось його поставили молотити зерно. Це було у приміщенні, типу клуні, яка стояла у полі, на віддалі кількох кілометрів від «фазенди», де Сміт працював сам, закритий. І от коли Сміт там молотив, до клуні верхи на коні приїхав господар, котрий вирішив перевірити роботу. Як пише Сміт, Тимур відразу почав його ображати, бити, але не оцінив ситуацію і «розслабився». Сміт огрів турка ціпом по голові і той помер. Сміт одягся в одежу турка, тіло сховав під соломою, набрав у торбу зерна, сів на Тимурового коня і втік. Як він пише,  «назустріч всім пригодам». А пригоди чекали його дійсно не на жарт. Два дні він їхав взагалі не знаючи куди, а на третій день виїхав на велику дорогу, де були дорожні знаки, з чимось на зразок «піктограм». Одним зі знаків був хрест, котрий напевне вказував до християнських країн.  Туди він і поїхав і за кілька тижнів добрався до якогось містечка на Дону, де «начальство» його про все розпитало, зі Сміта зняли нашийник, знайшлась у них для заморського гостя навіть якась «леді Калламата», котра «виконала усі його побажання», а потім «губернатор» дав Сміту «рекомендованого листа», з яким він і поїхав далі, уже християнськими країнами, де рабство йому майже не загрожувало.  Шлях його проходив на захід, він проїздив багато поселень, але запам’ятати правильні їх назви англійцю давалось туго, щось у них розібрати важко, особливо ті, шо в Лівобережжі. Із тих, що зрозумілі – це Донець, фортеця в нинішньому Харкові, далі Новгород (Сіверський), а через Дніпро він перебрався у Річиці.  Далі вже пішли більш знайомі назви – Коростень, Острог, Дубно, Дрогобич. Так він і добрався до Трансільванії, до австрійського принца Сигізмунда, у війську якого служив до полону.  Принц Сміта «не  обідив» - виплатив йому «за понесені незручності» досить солідну суму у 15 сотень золотих дукатів. Далі мандрівка була вже більш зручною і Сміт повернувся до Англії, звідки у 1606 році вирушив у Америку, до Вірджинії, разом з українцем Іваном Богданом до нових пригод, до індіанців, Покахонтас і т.д. 
 Ці всі подробиці я вичитав з  оригіналу Смітової книжки. А потім випадково трапився мені її російськомовний переклад і я його продивився, щоб дізнатись, що думають про подорож Сміта «мацковскіэ історікі». Згідно їх трактовки – Сміт ішов з Азову до Дрогобича  через Калугу ???? !!!!!, як вони вважають, це майже «навпростець». Тобто схоже на те, як звичайно буває у так званій «історії» у московському трактуванні, де є багато схожого на виривання зубів через жопу. Ну,  усі ж знають, що добиратися з Ростова до Бухаресту найшвидше через «шєрємєтьєво»:).  Сміт звичайно був шукачем пригод, але напевне не настільки. Хоча, якби він знав мову, то часи були досить цікаві, міг би тоді (щоб мемуари були ще яскравішими) пару років і по московщині «потусуватись» - цей час в московській історії називають «смутноє врємя». Лжедмітрій з козаками і поляками вже десь ошивався поблизу Путивля, готуючись до походу на Москву. Може Дмітрій зі Смітом десь там під Ромнами і перетнулися? Так і напрошується картина: «Агєнт Запада Джон Сміт корміт пєчєнькамі укронацЫста Лжєдмітрія (Яроша), планіруя Майдан в Мацквє і свєржєніє леґітімнава царя Баріса.»
Ще цікаво, як Сміт описує українців. Про відношення їх до себе він пише, що за все життя мало де зустрічали його з більшою повагою, радістю і задоволенням.  Губернатори всіх міст, через які він проїздив, йому щось дарували. А взагалі, як пише Сміт, країна була спустошена, їздити між містами можна було тільки великими караванами, або  у супроводі озброєного конвою. Сміт детально описує укріплення, які влаштовано в містах та селах, проти нападів татар. Люди навіть працювати в поле виходять зі зброєю, щоб бути готовими дати відсіч при набігу ворогів.  З його слів, місцеві лорди (тобто  пани), капітани (військові) та губернатори одягнені дуже гарно, мають добру зброю та коней, але хоч буде місцевий лордом, а хоч рабом, але повинен бути готовим дати відсіч загарбникам. Хоча… Вже в наші часи в Україні я знаю і сучасних «лордів», гарно вдягнених і на гарних «конях», в багажнику яких  лежить як мінімум автомат…
І якщо ви такі вже терплячі, що дочитали аж сюди, то напевне хочете вже мені зауважити, що блог же – про каву, а я про неї сказав тільки трохи на самому початку. І на це я можу сказати, що кава – це і початок і кінець усіх справ. От, яким ви думаєте був початок конфлікту Сміта з турком Тимуром, котрий для Тимура обернувся кінцем, тобто фатальним ударом дубиною в довбню, а для Сміта – жаданою свободою? Конфлікт почався з того, що турок їв плов і пив каву. А Сміту плов діставався хіба шо у залишках на стінках казана, а кави взагалі не діставалося.  Ось, можете самі пересвідчитись:

 
І до речі, з цієї цитати можна впевнитись з перших рук, що навіть турок ще у 1603 році називав каву правильним словом «кава». Та і взагалі, хто-хто, а той Тимур точно вам підтвердив би, що життя надто коротке, щоб пити погану каву ????
Мабуть саме про це думав Джон Сміт, стоячи от на цьому самому місці, розглядаючи долину Уди.  Що ніби і містечко непогане і річка і ліси кругом гарні. Але кави випити ніде. Тому Сміт сів на свою турецьку коняку, та й поїхав далі і доїхав не те що додому до Англії, а навіть до Америки. Мабуть у пошуках кави. Бо крім як у турків – тоді більше кави було купити ніде, адже вони контролювали тоді всю торгівлю з Африкою. А зараз – кожен може купити в Кофеїн найкращої ефіопської кави і випити її на тому самому місці, де був той самий Джон.